Спортивні бальні танці

ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКА ПРОГРАМА

Самба

Історія самби –це історія злиття африканських танців, які були завезені в Бразилію з рабами з Конго та Анголи, з іспанськими та португальськими танцями, які були завезені з Європи завойовниками Південної Америки.

В XVI столітті ці танці вважалися в Європі дуже гріховними, оскільки в процесі танцю танцюристи торкались один одного пупками.

Однак через надзвичайно запальний ритм і дивні рухи танець продовжував розвиватися і поступово вищі верстви суспільства в Ріо-де-Жанейро також почали його танцювати. Танець тоді називався Zemba Queca і в 1885 р. його описували як „граційний бразильський танець”. Походження слова „Samba“ невідоме, хоча слово „Zambo“ означає „дитина від чорношкірого чоловіка і місцевої (бразильської) жінки”.

Підвищена увага до самби в Європі з’явилася в 1950-ті, коли нею зацікавилася принцеса Маргарет, яка тоді відігравала важливу роль у британському суспільстві.

Для виконання на міжнародних змаганнях танець самба був стандартизований відомим англійським викладачем П”єром Лавелем у 1956 р.

Самбу часто називають „південноамериканським вальсом”. Ритми самби дуже популярні і легко видозмінюються, утворюючи нові танці – ламбаду і макарену. Різні варіанти самби – від Baion до Marcha виконуються на карнавалі в Ріо-де-Жанейро.

Ча-ча-ча

В 1952 р. відомий англійський викладач бальних танців П”єр Лавел відвідав Кубу і побачив оригінальний варіант танцювання румби з додатковими кроками, відповідними ударами в музиці, коли ритм задається ударами кастаньєт, барабанів з трьома акцентованими „клацаннями”.

Повернувшись в Англію, він почав викладати цей варіант як окремий новий танець. Назва танцю можливо походить від іспанського „Chacha“ – „няня” або „сhachar“ – „жувати листя коки”, але найбільш ймовірним є походження від назви веселого швидкого кубинського танцю „Guaracha“, а також від співзвучності з ударами відповідних музикальних інструментів під час шассе.

Сучасний танець ча-ча-ча виконується в ритмі 120 ударів за хвилину. Кроки робляться на кожен удар, з сильними рухами бедер, коліна випрямляються на кожному кроці.

Під час танцю пари повинні передати веселий і безтурботний характер, на відміну від ліричної румби. Якщо румба – це процес зваблення і переживання, то ча-ча-ча – це шаленість ритму і непередбачуваність рухів.

Румба

Румба – це танець чорношкірих африканців, привезених на Кубу наприкінці минулого століття. Назва „Rumba“ походить, можливо, від назви танцювальних груп в 1807 р. – „rumboso orquestra“. Оригінальний зміст назви – „шлях душі”. У танцю є два походження – іспанське та африканське: іспанські мелодії та африканські ритми.

В сучасному танці багато із основних фігур несуть в собі давню історію намагань жінки домінувати над чоловіком за допомогою жіночого шарму. Під час танцю завжди присутній елемент, коли партнерка „дратує” партнера і відразу втікає, спочатку вона зваблює чоловіка, а тоді його покидає і прагне до іншого. Іншого партнера, судді, глядача...

Румба – дух і душа латиноамериканської музики і танцю. Заворожуючі ритми і рухи тіла роблять румбу одним із найбільш популяних бальних танці, а багато жінок вважає цей танець своїм улюбленим.

Пасадобль

Назва „Paso Doble“ по-іспанськи означає „два кроки”.

Пасадобль був одним із багатьох іспанських народних танців, пов’язаних з різними аспектами іспанського життя. Частково пасадобль заснований на процесі кориди (бою биків) Танцюристи пасадобля зображають тореро і його плащ, характер музики відповідає процесії перед коридою.

Танень має три музикальні акценти:

Перший акцент складається з двох частин – фанфари про початок кориди і парад учасників.

Другий – битва бика з тореадором.

Третій акцент – святкування перемоги тореадора над биком (або навпаки).

Пасадобль - типовий чоловічий танець, основний акцент в якому робиться на рухи партнера – тореадора, а партнерка, як і в європейських танцях, просто слідує за ним, зображаючи його плащ.

Джайв

Танець джайв з’явився в ХIX столітті на південно-сході США, при чому одні вважають, що від походить від танцю чорношкірих переселенців, а інші - що це військовий танець індіанців-семинолів на Флориді (навколо спійманого блідношкірого або його тіла).

Слово „Jive“подібне на південно-африканське слово „Jev” – „говорити не думаючи”. Також „Jive“ має подібне значення у африканському слензі: „обман, хитість”.

В 1880-ті танець вже був конкурсним – його танцювали чорношкірі на півдні США. За перше місце у такому конкурсі переможець нагороджувався призом, яким найчастіше був пиріг, тому танець ще був відомий як „Cakewalk” (пиріжкова прогулянка).

На початку розвитку сучасної техніки танцювання джайву у 30-х роках ХХ століття його вважали винятково молодіжним, з часом він видозмінювався у свінг, бугі-вугі, твіст, хастл та ін.

Під час змагань танцюристи намагаються показати, що після чотирьох попередніх танців вони ще не втомлені, однак джайв – останній танець досить складний до виконання, оскільки дуже відрізняється по характеру і техніці від інших танців.

ЄВРОПЕЙСЬКА ПРОГРАМА

Повільний вальс

Вальс було привезено в США в середині ХІХ століття. Темп Віденського Вальсу був достатньо швидким, і незабаром композитори почали писати музику, яка була набагато повільніша. Від цієї музики розвинувся новий стиль вальсу, який ще називали Бостоном, з більш повільними поворотами, більш розтягненим рухом.

Приблизно в 1974 році в Англії творився дуже впливовий „Бостонський клуб” і водночас почав формуватися новий стиль танцю – англійський, який потім отримав назву Повільний Вальс. Однак таким же фешенебельним як і танго танець став тільки після 1922 року.

Дивно, однак те, що раніше танцювали пари в Вальсі Бостон значно відрізняється від того, що ми виконуємо сьогодні. Відразу після І Світової Війни Вальс стрімко змінюється. В 1921 році було вирішено, що основні кроки повинні бути такими: крок, крок, приставка. В 1926-27 рр. Вальс було значно удосконалено. Основні кроки були змінені на: крок, крок в сторону, приставка, в результаті чого з’явилося більше можливостей для розвитку фігур. Вона були стандартизовані Імперським Об’єднанням Викладачів Танцю (ISTD).

Танго

На початку танго було енергійним танцем із категорії танців фламенко в Іспанії. З іспанським завоюванням Південної Америки, танго разом із іншими народними іспанськими танцями було завезено поселенцями в Аргентину.

Вперше танго в його сучасній формі виконувалося в гетто Буенос-Айроса – „Barria Las Ranas“. Однак дорога танго не була посипана трояндами. У цього танцю завжди було більше противників, аніж прибічників. Особливо проти виступали французькі єпископи. Вони вказували на недопустимі обійми під час танцю і на його надто емоційний характер. Ті, хто танцювали танго, піддавали свої душі гріховному випробуванню і могли бути позбавлені святого причастя.

В 1924 р. лікар Бохем із Нью-Йорку навіть виявив нову хворобу – „The tango foot“ (криві ноги).

30 травня 1915 року в газеті „New York Times“ виходить стаття із назвою „The tango-danger is bigger than german imperialism“ (Небезпека танго більша, ніж німецький імперіалізм).

В 30-ті роки в Парижі в танець було внесено суттєві зміни: позиція стала більш бальною і танець набув акцентованого характеру. Візуальний акцент перемістився з ніг на голову і рухи тіла та рук, при цьому окремі акценти в ногах збереглися, але танцюються набагато рідше.

Віденський Вальс

Основні суперечки викликають дві версії про походження танцю – німецька (в Англії довгий час називали його „німецький вальс”, і французька, точніше французько-італійська.

Очевидно тільки одне - віденський вальс точно не з Австрії, а називають його так, оскільки пік популярності він пережив на початку ХІХ століття в Відні під музику Штрауса.
Танці подібні на вальс вперше виконувались в Парижі в 1775 році.

В 1812 р. танець з’являється в Англії під назвою „німецький вальс” і викликає велику сенсацію, досягши піку популярності в 1816 р.

Розгніваний лорд Байрон в 1813 році, побачивши свою дружину в обіймах товариша на недопустимій віддалі, писав: „Дорослий джентльмен коливається з дамою немовби на качелях, при цьому вони швидко обертаються на зразок майських жуків насаджених на одне шило”.

Сучасний Віденський Вальс виконується в ритмі близько 180 ударів за хвилину з обмеженим набором фігур: change steps, hesitations, hovers, passing changes, natural and reserve turns, переміщення в центр і повороти (Fleckerls), що переходять в contracheck.

Повільний Фокстрот

Існує версія, що назва танцю походить від слова „fox” - „лисиця”, оскільки вона має надзвичайну ходу серед тварин, коли кроки робляться по одній лінії.

Більш швидкий танець подібного тину називався „one step” або „two step“ у вікторіанську еру в західному суспільстві.

Насправді ж сучасну версію танцю придумав влітку 1914 р. актор водевілю американець Гаррі Фокс, справжнє ім’я якого Артур Каррінгфорд. Фокстрот став частиною вистави „Jardin Dance“, яку було поставлено на даху Нью-Йоркського театру. Під час свого виступу Гаррі Фокс демонстрував кроки риссю (trotting) під музику ragtime, і глядачі назвали його танець „Fox’s Trot“ (пізніше „s” кудись випало, а назва залишилась).

До 1925 року танець став дуже популярним і призвів до революції в європейських танцях – стопи почали ставити паралельно, тоді як до цього використовувалась тільки виворітна позиція. До 1927 року танець почали називати повільним фокстротом і основу його вже складали гладкі та м’які рухи.

Різновиди фокстроту - це peabody, квікстеп і фокстрот-розеленд. Навіть танці типу lindy hop і хастл частково походять із фокстроту.

Квікстеп

Квікстеп це насправді швидкий фокстрот. В 20-ті роки багато оркестрів і джазові груп почали виконувати фокстрот у швидкому темпі, плавно переходячи від урівноваженого дев”ятнадцятого століття до бурхливого ритму двадцятого.

Ті, хто вмів танцювати фокстрот на балах та вечорах були незадоволені тим, що деякі фігури неможливо стало танцювати, доводилось придумувати нові. В прогруму танцювальних вечорів, щоб попередити шанувальників „справжнього” фокстроту, танець почали включати під назвою „quick-time-foxtrot“, інколи „quick-time-steps“, і нарешті коротко - „quickstep“.

Сучасна техніка виконання танцю значно відрізняється від тієї, яку демонстрували в 20-ті роки. Стрибки, ланцюжки ходів та інші оригінальні рухи в парі потрапили у квікстеп із трьох танців - чарльстон (Charleston), шиммі (Shimmy) та Black Bottom.

Насьогодні квікстеп танцюєть

ся в ритмі 200 ударів в хвилину. Основні фігури- прогресивні кроки, шассе, повороти, та багато інших рухів запозичених, передусім, із фокстроту.